Два роки в окупації: програміст розповів про життя в Донецьку Людськими історіями, враженнями, міркуваннями

Два роки частина Луганської та Донецької областей перебувають в ізоляції від решти регіонів України. Людськими історіями, враженнями, міркуваннями та рефлексіями ми наближатимемо Донбас до вінничан. Vlasno.info поспілкувалося із одним із тих, хто два роки живе в окупації, але вірить у те, що рано чи пізно на вулиці Донецька повернеться розмірений ритм життя та невимушена буденність.

Із міркувань безпеки хлопця – змінюємо його ім’я та називатимемо молодого програміста, який живе та працює у Донецьку, Максимом.

Мітинги під ОДА стали «першою ластівкою» сепаратизму

Два роки тому, розповідає Максим, все починалось із маленьких мітингів у середмісті Донецька, на яких кілька осіб кричали про «ущємлєніє русского язика», про Правий Сектор, фашистів, бандерівців.

– Спочатку близько десяти осіб стояли під приміщенням Донецької обласної державної адміністрації, – пригадує хлопець. – Здавалось, що це не надовго, може на два дні, а потім усі заспокояться. Через якийсь час по місту почали ходити люди у камуфляжі, під час мітингів було багато п’яних, іноді було страшно пересуватися вулицями міста, бо з’явилася велика кількість озброєних людей (ножі та інша непомітна зброя, яку можна було легко сховати на той час). Міліція не допомагала встановити порядок на вулицях міста, коли було зіткнення між двома мітингами, наприклад. Правоохоронці допомагали здавати місто, а коли під’їхала важка техніка із триколорами, тоді й стало зрозуміло, що все затягнеться на невизначений час.

Потім були захоплення адміністративних будівель, крали автомобілі, а згодом це все переросло у «те, що ми зараз бачимо». Настрої місцевого населення були різними: вистачало людей, які за «русскую весну», але все ж, переконаний Максим, більший був відсоток тих, хто був проукраїнськи налаштованим: якби не «допомога братніх сусідів», місто швидко би звільнили.

Істерія завершилися тишею

Реакцією донеччан на все, що відбувається були суперечки у громадському транспорті, які почалися ще з часу подій на Майдані. Хтось став на бік «Беркуту» та вважав їх героями, хтось був проти режиму Януковича. Зараз, каже Максим, ніхто майже не сперечається, настала так звана «година тиші».

– Задоволених теперішнім життям – мало, люди вже втомились від всього, що коїться два роки. Усі хочуть, щоб лише не стріляли та було тихо. Відсоток проукраїнських та проросійських – приблизно 50 на 50.

«До окупації був комфорт»

Освітні та медичні заклади працюють у штатному режимі. Студенти навчаються до четвертого курсу, а потім обирають українські чи російські вузи, де продовжують здобувати фах. Дехто переводиться раніше.

– До цих подій було більше відкритих закладів, поштових відділень, розгалуженішою була банкова система, то було мирне та майже безстресове життя. Я прокидався і міг спокійно придумати, куди і з ким піду гуляти. Зараз вибір дещо обмежений. До окупації був комфорт, зараз відчувається його майже відсутність. Дорога стала гіршою на вулиці Університетській, це одна із основних вулиць. Раніше була ціла, а зараз латка на латці. У деяких будинках вікна та двері забиті фанерою. Місто не надто прикрашали на новорічні свята, хоча раніше із цим не було проблем. Деякі білборди досі не оновлюються.

Життя в окупації та паралізована культура

Мешканців стало менше.

– Хтось переїхав на територію України чи Росії. Більшість моїх друзів знаходиться в Україні. Я живу в окупації, вважав і вважатиму, що Донецьк – це Україна, а Донецька область має бути, як і колись, лише у складі України.

У перші місяці окупації були проблеми із продовольством, однак з часом ситуація вирівнялася. Хоча, каже Максим, якість деяких продуктів бажає бути кращою, бо деякі з них – російські. До збройного конфлікту вибір продуктів був розкішним.

Коли ще в Донецьку працювала Львівська Майстерня Шоколаду – часто заходив у неї, пив каву. Зараз часу на такі відвідини менше, однак, коли випадає вільна хвилинка, забігає в кав’ярню 4 Friends.

Культурне життя міста також шкутильгає: у минулому році був фестиваль «ДНРок». Ще один масовий захід – концерт – був 9 Травня минулого року. Кінотеатри працюють, там зараз почали показувати «Зоряні Війни».

Про українську владу говорять, зброї – бояться, а дехто чекає ЗСУ

Найголовніший на окупованій території – Захарченко. Однак мій співрозмовник каже, що донеччани українську владу (ту, що в Києві) таки визнають.

– У місті говорять про Порошенка, Яценюка, інших політиків. Якщо говорять – то, думаю, визнають. Тільки бовдури можуть не визнавати владу тієї країни, яка визнана усім світом.

Ставлення до українських військових у донеччан – строкате. У проросійської частини населення воно негативне. Одна із причин цього, на думку Максима, – дезінформація, в яку вони вірять.

– Поділ інтересів містян – це питання розділення точок зору щодо України та Росії, не доводилося зустрічати людей, які б вірили у міф під назвою «ДНР». Але в місті все ж є такі люди, котрі чекають на українських військових у Донецьку, – каже Максим.

Кількість важкої техніки зменшилася: два чи рік тому її було більше. До слова, вигляду військової техніки та зброї містяни не люблять та побоюються. Зокрема, і через нещодавні події у Макіївці, коли в маршрутці вибухнула граната.

– Ні для кого не таємниця, що було багато військових із Росії, зараз їх менше, але є. Якби ЗСУ протистояли звичайні, як кажуть російські ЗМІ, “шахтарі, робочі, вчителі”, то місто звільнили б, умовно кажучи, за півгодини.

Повернути свою територію, цінувати те, що маємо – і все буде добре

Запитую, як повертати тимчасово втрачені східні терикони України. Наводжу варіанти: чекати результату Мінських домовленостей, якихось інших переговорів, сподіватися на політичну волю президента? Чи найефективнішим буде наступ українських військових, зачистка територій та відновлення контролю над кордоном?

– Точно воно само не пройде, це для мене складне питання щодо миру і стабільності, які нам не бачити ще роки три-чотири. Але найреальніше, що може допомогти – це наступ Збройних Сил України.

Нашим читачам Максим бажає терпіння та цінувати те, що вони зараз мають.

– Ми цей час обов’язково переживемо, та все в нас буде добре.

Фото: ipress.ua

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я